Медитація в історії філософії
Викладачі Кафедри філософії КНУКіМ, продовжуючи співпрацю з Філософським факультетом КНУ імені Тараса Шевченка та іншими науковими і навчальними установами, взяли участь у роботі VIII науково-методичного семінару, що відбувся на Кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. На семінарі предметом для обговорення стало поняття медитації в західноєвропейській філософії Нового часу та в каноні католицької церкви. До роботи семінару долучились викладачі та співробітники Кафедри філософії КНУКіМ, викладачі Кафедри історії філософії філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка, викладачі Кафедри філософської антропології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, співробітники Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України та Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, студенти денного та заочного відділень філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.
Доповідачами на семінарі були Войчех Сурувка ОР, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського, доктор філософських наук, професор Кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олег Ігорович Хома.
У вступному слові, відкриваючи семінар, завідувач Кафедри історії філософії, доктор філософських наук, доцент Тарас Петрович Кононенко зазначив, що захід є логічним продовженням попередніх науково-методичних семінарів, які були присвячені розгляду понять індійської філософії, організаторами яких була Кафедра філософії КНУКіМ та Кафедра історії філософії КНУ ім. Шевченка і які відбувалися за участі Вельмишановного і Повноважного Посла Індії в Україні пана Маноджа Кумар Бхарті (http://kf.knukim.edu.ua/93-leksikografiya-klyuchovikh-filosof, http://kf.knukim.edu.ua/89-manodzh-bkharti-indijska-filosofiya-yak-osmislennya.html, http://kf.knukim.edu.ua/86-indijska-filosofiya-nauka-chi-religiya.html). Семінар присвячений розгляду поняття, яке, як зазначив на попередніх зібраннях пан Посол, є ключовим для розуміння індійської філософії, – «медитація». Дане поняття має також традицію свого розуміння в західноєвропейському просторі, ознайомитися з якою мали нагоду учасники семінару. Тарас Петрович звернув увагу присутніх на працю Рене Декарта «Метафізичні роздуми», що вийшла друком у серії «Філософська думка» у видавництві Юніверс 2000 року. Книга містить репринтне зображення першого видання цього твору; на малюнку чітко видно першоназву праці Декарта: «Метафізичні медитації». Тарас Петрович нагадав присутнім про ще один філософський твір авторства іншого філософа Едмунда Гуссерля під назвою «Картезіанські медитації», яка є не лише свідченням вжитку терміну «медитація» в європейській філософії, але й прикладом наявності в цій філософській традиції «медитацій» на тему інших «медитацій». Незаперечно цікавим є досвід використання практики медитації в каноні католицької церкви. Тож можемо констатувати три різновиди: східна, інтелектуальна та християнська медитації.
Доповідач нагадав присутнім про чотири рівні, які ми можемо відтворити у стані медитації, як її розуміє індійська філософія: рівень притомності (worker), рівень поверхневого сну зі сновидіннями (dreamer), рівень глибокого сну без сновидінь (sleeper) та рівень пробудження, звільнення (svabudha), який знаходиться за трьома попередніми станами. В індійській філософії послідовність цих станів не визначена, ми не можемо нею керувати. Тарас Петрович також навів присутнім приклад християнської медитації у транскрипції Григорія Сковороди, який вводить таке поняття, як «Біблійна симфонія». Це симфонія слів, висловів, що складають зміст Біблії; Сковорода віднаходить всі випадки застосування певних слів у Біблії з метою симфонізації їх смислів.
Про християнську медитацію, її місце в каноні католицької церкви та про її розуміння католицькими орденами бенедиктинців (на прикладі о. Мейна) та єзуїтів (на прикладі Ігнатія Лойоли) розповів присутнім Войчех Сурувка ОР, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського. Святий Отець наголосив учасникам семінару, що згідно з християнським вченням, людина мислить серцем. Вся філософія християнства – це намір перекласти слова серця в слова розуму. Теологія християнства використовує таке поняття як «румінація» (лат. ruminatio – пережовування, повторення), яким позначає тип божественного читання Слова Божого. У листі Гвідо ІІ, картузіанського монаха ХІ ст. (картузіанці (лат. Ordo Cartusiensis) – це чернечий орден Римо-католицької церкви, заснований 1084 року святим Бруно Кельнським, не плутати з картезіанці – послідовники філософії Рене Декарта (ім’я якого латинською мовою – Картезій), йде мова про чотири духовні ступені: читання (lectio), медитація (meditation), говоріння (oratio) та «захоплення духом» (contempolatio), яке визначається як «драбина, якою піднімаються з землі на небо». Медитація є старанною роботою розуму, мета якої – вияв помислів духу. Існує чотири стадії християнської медитації.
- Перша стадія, яку можна порівняти з роботою мурахи, – це збір співзвучних уривків біблійного тексту, накопичення матеріалу.
- Друга стадія. Це румінація, переварювання. Вона нагадує роботу бджоли, яка із зібраного матеріалу (пилок квітів) виробляє якісно інший продукт (мед).
- Третя стадія. Судження (syncrisis як «діяльність уявного зіставлення речі з річчю» (Панавгія IX, 15)). На цій стадії Слово Боже, як гострий меч проникає в серце людини.
- Четверта стадія – споглядання, захоплення, яке нас поглинає.
Отець Войчех навів у приклад слова Святого Ігнатія Лойоли (християнського святого ХV – ХVІ ст., засновника католицького ордену єзуїтів), який пропонував ставити себе на місце того, про кого читаєш; розмірковувати разом з Ісусом так, як неначе знаходишся на його місці. Практика богомислення (чи богодумання) є основою ігнатіянської медитації (Ігнатій Лойола є автором твору «Духовні вправи», з яким можна ознайомитись за посиланням: http://jesuits.org.ua/2014/12/16/%d0%b4%d1%83%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%bd%d1%96-%d0%b2%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b8/)
У ХХ ст., зазначив о. Сурувка, мали місце спроби використовувати індійську медитацію у християнській практиці. Існує дві небезпеки, які чатують на людину при зустрічі з індійською медитацію. Небезпека перша – «псевдогносис» (твердження про те, що людина врятується завдяки таємному знанню і намір звести медитацію до інтелектуальної діяльності). З християнської точки зору, матерія створена Богом і тому є благою, вона – місце зустрічі людини з Богом. Тому християнство не ставить собі за мету звільнитися від людської природи. Друга небезпека – мессаліанізм – ототожнення благодаті духа з емоціями, почуттями (прикладом чого, наприклад, є хибна думка: «якщо під час молитви людина плаче, це означає, що вона ревно молиться»). Мессаліани – це псевдохаризматики IV ст., які ототожнювали благодать Святого Духу з психологічним переживанням її в душі.
У 1989 році Конгрегація віровчення (один із підрозділів – міністерств – Римської Курії (Ватикану), яка здійснює нагляд за ортодоксальністю й чистотою віровчення та моралі, видала «Послання про деякі аспекти християнської медитації» (Послання до єпископів католицької церкви Orationis formas) (з текстом можна ознайомитись тут: http://www.christusimperat.org/uk/node/23120), в цьому документі йдеться про особливість християнської медитації та її відмінність від інших форм медитації. Адже християнська медитація відрізняється від медитації у східних традиціях, подібність між ними носить лише поверховий характер.
Християнська медитація – це діалог людини з Богом, а не розмірковування, не споглядання світу, не звільнення себе від пристрастей. «Справжня християнська молитва є зустріччю двох свобод: безкінечної свободи Бога та обмеженої свободи людини», – йдеться в «Посланні про деякі аспекти християнської медитації». В цій молитві Вершина діалогу людини з Богом – прихід Ісуса Христа. Християнська медитація заснована на молитві Господній. Те, що відрізняє медитацію від молитовної практики – це діалог, діалог з Духом Святим як автором Письма. «Читати Слово Боже в діалозі з Духом», – сказано у Другому Ватиканському соборі (це Собор Католицької Церкви, що тривав з 1962 по 1965 рр.).
Директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського вказав присутнім на такі важливі моменти у християнському каноні, як: запитування (воно починається з особистого досвіду кожного і не охоплює роздумів про те, чим Бог є), а ще може бути означене як очищення від егоїзму та звільнення в собі місця для Бога; медитація (безкінечне пізнання через спілкування з Богом глибин його вчення глибше і краще, це «просвітлення любов’ю») та літургія (спільна справа, містичне єднання з Богом в цьому спільному спілкуванні). Ці три моменти є етапами досягнення досконалості у християнстві.
Якщо в процесі медитації людина не приходить до слова Божого, слід задуматися про глибини її медитації. Шляхом аналогій розуму ми можемо пізнати те, що Бог створив світ, але глибину цього творіння можемо пізнати лише медитацією. «Любов Бога є єдиним предметом християнського споглядання», – зазначається в «Посланні про деякі аспекти християнської медитації».
Існують різновиди втілення християнської медитації. Так, містична християнська традиція (наприклад, Тереза Авільська (XVI ст.) – католицька свята, іспанська монахиня, письменниця, представник кармелітського ордену, яка була проголошена католицькою церквою Вчителем Церкви) здійснює перехід від розмислів про Слово Боже до уяви, до суб’єктивізації, ця традиція має намір привести людину до Бога неосяжного, який може бути пізнаний лише апофатично (шляхом констатації того, чим він не є).
Інший різновид трактування та втілення медитації в християнстві представляє «Міжнародна спільнота християнської медитації» (WCCM), а також її українське представництво – це екуменічна спільнота, яка була заснована католицьким монахом-бенедиктинцем о. Джоном Мейном у середині 70-их років XX ст. Її місією є навчання християнській медитації (у традиції о. Джона Мейна) в рамках відродження споглядальної традиції Церкви в дусі II Ватиканського собору. Керує спільнотою нині о. Лоренс Фрімен. Отець Войчех продемонстрував присутнім книгу Лоренса Фрімана «Внутрішнє світло. Шлях християнської медитації», що вийшла друком 2016 року у київському видавництві Кайрос. А також іншу книгу цього видавництва: Юзеф Августин «Ігнатіянська медитація. Генеза і практика».
Професор Кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філософських наук, професор Олег Ігорович Хома в своєму виступі звернув увагу присутніх на тому, що слово медитація містить два сенси: 1) розмірковування, дуже зосереджене осмислення, думка, що проникає глибоко в предмет; 2) вправа, постійне вдосконалення навичок, вправляння, піклування, ретельна турбота про щось. Передати ці два сенси одним словом в українській мові дуже складно, тож маємо справу з типовим випадком неперекладності чи інтерпретаційно недостатнього перекладу.
Ігнатіянська медитація (медитація за методом Святого Ігнатія Лойоли, у якій велика увага приділяється уяві в духовному житті) – це усамітнення, відволікання ума від зовнішніх подразників, концентрація ума, зосередження, очищення думок, критичний аналіз того, що може нас відволікати, робота над ступенем власної уважності. Після такої підготовки, відповідно до практики ігнатіянської медитації, ми починаємо чути те, що Бог каже нам, отримуємо містичний досвід спілкування з ним. Важливе місце в ігнатіянській медитації посідає хвала Господу. Оскільки медитація – це діалог, ми маємо подякувати Богу як його учаснику.
Олег Ігорович розповів аудиторії про місце та зміст медитації у філософській системі Рене Декарта, зокрема, у його розвідці «Медитації про філософію». Філософ ставить собі за мету чути не теологічне, а природнє світло; обґрунтувати наукове знання; знайти фундамент для фізики через метафізику, щоб переконатися, що наші роздуми про світ не є фантазіями; спростувати скептицизм, яким інфікована західноєвропейська філософія.
Щоб спростувати цей скептицизм зсередини, Декарт бере за основу те, що визнають скептики. Вони критично оцінюють будь-які судження, але не спростовують існування явищ чи феноменів. Декарт шукає інтерпретацій та постійно знаходить щось, що їх спростовує. Він «очищує поле» (за Лойолою), ставить під сумнів логіку та математику, ловить світло феноменів, проходить шляхом досвіду непереборного. Декарту потрібна медитація як практика зосередження, як те, що дозволить зібрати думки і зафіксує їх у полі непереборного, як те, що дозволить закласти первинні основи мислення. Основи раціональності апріорі не можуть бути раціональними, оскільки не можуть існувати до свого заснування.
Декарт уводить поняття «когіто» – сogito (від лат. «мислю», «думаю»), яким позначає усякий рефлективний акт свідомості суб’єкту, у наявності якого суб’єкт не сумнівається, в якому свідомість виявляє себе саму у своїх творіннях. Декарт знаходить такий досвід, який є водночас і досвідом, і явищем, і думкою, і дією водночас. Це яскравий приклад перформативного судження (у такому судженні збігаються зміст та його вияв).
Раціоналізм Декарта має медитативно-емпіричний характер. Філософ звертається до медитативних практик як до шляху приведення думок в уважність. Зрозуміти це, на думка Декарта, зможе лише той, хто сам цим досвідом пройде, філософу були дуже важливі спростування своїх думок іншими, він не поспішав друкувати свою працю, ішов до неї довгих десять років. Медитація – це та органічна форма, яку набула метафізика Декарта.
Учасники семінару мали можливість поставити доповідачам питання, погортати книги, які приніс отець Войчех Сурувка, обговорити почуте по завершенні роботи семінару.
http://kf.knukim.edu.ua/93-leksikografiya-klyuchovikh-filosofskikh-terminiv-sanskritu.html
http://kf.knukim.edu.ua/89-manodzh-bkharti-indijska-filosofiya-yak-osmislennya.html
http://kf.knukim.edu.ua/86-indijska-filosofiya-nauka-chi-religiya.html
Автор тексту: Кириленко К.М.